Гарна забавлянка вчить, виховує і змушує думати

НОСТАЛЬГІЯ

У Державному музеї іграшки кореспонденти «УК» довідалися, куди пішло дитинство і де воно оселилося назавжди

Юрій МЕДУНИЦЯ, Володимир ЗАЇКА (фото) «Урядовий кур’єр»

Вам відомо, що таке фуркало? А калатало? Чи бачили колись, окрім як у мультиках, справжнього солом’яного бичка, виплетеного з льону дідуся-лісовичка або пухнастого їжака, зробленого зі звичайної трави? Усе це не герої анімаційних стрічок, а звичайнісінькі іграшки, що не поступаються смисловим навантаженням ані заокеанській ляльці Барбі, ані плюшевим ведмедикам радянської доби.

Затерта до дірок фраза — «Всі ми родом із дитинства» у Державному музеї іграшок набуває напрочуд дивної реалістичності, починає вигравати такими яскравими барвами, про які в урбаністичному суспільстві більшість людей стала геть забувати. Тут до тебе повертаються давно забуті, на превеликий жаль, відчуття безтурботності, дитячої безпосередності й упевненості у світлому завтра.

«У мене колись була така сама машинка з червоними вогниками, — ділиться теплими дитячими спогадами наш фотокор. — Не уявляю, де б іще зміг доторкнутися до того, що давно кануло у спогади. Дитинство справді минуло, але ж воно ось, поряд!»

Сучасні дітлахи з цікавістю бавляться іграшками своїх бабусь і дідусів.

Одне слово, крути педалі, імітуй голосом звук автомобіля і будь найщасливішим у світі. Я також упізнав деякі іграшки, згадка про які, здавалося, стерлася з пам’яті назавжди: прозорий «іскрометний» пістолет із тріскотливими коліщатками, заводний кулеметик, танк на дистанційному керуванні. Іграшка дротом з’єднується з пультом, ось і ходиш за нею, мов прив’язаний, — про радіокерованість тоді ж бо ще ніхто не чув.

Живе й оживає тут буквально все. Вказуючи пальцями, діти зачудовано дивляться в бік мініатюрного керогазу: мамо, що це? Їм і невтямки, що колись, за царя Гороха, на кухні існували речі, відмінні від сучасної мікрохвильовки. А робоча модель парової машини початку минулого століття наочно демонструє розвиток тодішнього наукового прогресу.

За всіма експонатами набагато краще й зрозуміліше, ніж за підручниками, можна вивчати історію. Кожна іграшка віддзеркалює епоху свого створення, є її сучасницею, німим свідком. Які речі носили бабусі й прабабусі, дідусі й прадідусі, якими зачісками вражали однолітків, якою технікою користувалися — від предметів побуту до засобів пересування і меблів, у якому інтер’єрі жили — іграшки розповідають про все у найменших подробицях.

Скажімо, ляльки — це не лише пупси із завитими золотавими кучерями

а-ля маленький Володя Ульянов. У 1930-х роках діти пролетарів гралися ще й убраними у кожушки червоноармійцями і хвацькими вусатими кавалеристами з шаблею навпереваги. Навіть колективізацію з індустріалізацією тодішнім дітлахам утовкмачували в дусі часу, за що розробникам першої в СРСР іграшки-трансформера «Від коня до трактора» слід висловити великий респект за креативність. Легким рухом руки деталі футуристичної тварини перевтілюються у «фордзон», на якого влада планувала масово пересадити радянського селянина.

На окрему увагу, безумовно, заслуговують класичні ляльки. Передовсім розмаїттям убрання. Моделі, інакше їх і не назвеш, представляють народні костюми мало не кожної області України, їх неповторний колорит і автентичність. Як і різноманітні свистульки чи забавки для немовлят, майстерно виконані у стилях Косова, Виноградова, Петриківки. Усього не злічити. Тим більше, що у трьох залах музею його співробітники у змозі розмістити лише п’яту частину колекції, зібрану ентузіастами (у це важко повірити) аж із 1936 року!

Один із таких ентузіастів — головний зберігач фондів Тетяна Пржегодська, завдяки якій ми й мали щастя зануритися у принадний світ дитинства, свого й своїх найближчих родичів-попередників. Хіба міг знати далекий від дівчачих забавок хлопець, що лялька Барбі, яких у колекції музею величезна кількість — від початку 1960-х років до наших днів — створювалася, за задумами авторів, тільки для дівчат шкільного віку. А в нас нею граються мало не з пелюшок.

Тут кожна річ є дзеркалом своєї епохи.

«Кожна іграшка повинна відповідати своїй віковій категорії, — продовжує Тетяна Олександрівна. — Діти повинні бавитися пупсами, схожими на самих себе. І розцяцькована Барбі їм просто чужа за духом. Це стосується всіх без винятку іграшок».

Тепер стало чітко зрозуміло, що правильне виховання починається не тільки з ласкавого слова, а й із мудро підібраних іграшок. І десь на підсвідомому рівні цей вибір батьків визначає подальше формування характеру й уподобань дитини.

Окрім естетичного, музей має ще й неабияке виховне значення: приміром, де ще школяр навчиться правильно поводитися у закладі культури чи з повагою ставитися до рідкісних експонатів?

А ось чи ставиться відповідно держава до цього унікального музею, річ вельми цікава й неоднозначна. Тільки те, що запасники уп’ятеро перевищують можливості експозиції, вже свідчить про катастрофічний брак площі. Погодьтеся, три невеличкі кімнати, які з натяжкою називаються залами (одну з них узагалі можна вважати коридором), абсолютно не відповідають ані меті, ані ролі музею у вихованні дітей. Та й відшукати його за вказаною адресою не зовсім просто: на сумному фасаді сталінської забудови ви не знайдете відповідної вивіски.

Ігротека сюди буквально проситься, бо ж діти неодмінно мають потримати побачене в руках, підкріпивши візуальний ряд практичним сприйняттям. На жаль, цей музей, як і багато інших закладів культури, потерпає не лише через мізерну площу, а й таке саме куце бюджетне фінансування і дефіцит уваги. Не відвідувачів — сюди приїжджають екскурсії з усіх міст України, а владних структур. Мовляв, живе, то й добре.

Легким порухом руки коник перетворюється...

У нас чомусь майже скрізь так: унікальні явища опиняються на задвірках, а крикливий кітч — на гребені успіху. «Боюся, що піду на пенсію, а мрія про нове просторе приміщення музею так і залишиться тільки мрією», — із сумом промовляє Тетяна Олександрівна.