Новые Консультации Последние консультации RSS

Консультации в Разделе Последние Консультации в Разделе RSS

Загрузка виджета поиска юриста в Вашем городе...

Юридические новости Последние новости по RSS

додати на Яндекс

Неотвеченные вопросы

Новое в Законодательстве

додати на Яндекс

Юридический форум


Конкурс!
Активно консультируете на сайте? Знаете ответы на все вопросы и готовы безвозмездно делиться с людьми своими знаниями? Получите награду — 10 000 гривен!
Поздравляем с Днём Блондинок!
Дорогие друзья и гости сайта Advising! Примите наши искренние поздравления с этим чудесным праздником!

«Молодість»: сюжети фестивальні і реальні

«Молодість»: сюжети фестивальні і реальні

ВЕЛИКИЙ ЕКРАН

Конкурсні роботи на престижний київський кінофорум надійшли майже з усіх континентів

А й справді, хіба трохи не пришелепкуватий цей довготелесий здоровань, який у 35 років вештається по вечірках з однокласниками, а з-поміж їхніх розваг і така — де прилаштувати видобуту з носа «козу»... Та головний герой норвезького фільму «Майже чоловік» Генрік перевершує і їх: якось вибігши надвір у розпал одного з таких веселих зібрань, він крадькома проник до авто, найімовірніше чийогось, а не свого, щоб напудити саме там...

Генрік влаштувався на нову роботу, але дуже швидко вона йому остогидла, і він кинув її, залишивши на моніторі прощальне послання новоспеченим колегам: кінцівку звіту, перетворену на нісенітницю...

І це при тому, що дружина повідомила про вагітність і вже не раз нагадувала йому, що дитина має внести суттєві корективи в їхнє життя, а найперше — у вчинки татуся, іноді навіть молодші в нерозважливості за підліткові...

Таку поведінку моя колега на прес-конференції з авторами стрічки, удостоєної цього року Гран-прі на міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах, означила так: «В анотації до фільму написано, що герой інфантильний. Але це не інфантилізм, а дебілізм. У нього не все в порядку із психікою, він не звик працювати». І продовжила, звертаючись до режисера Мартіна Лунда і продюсера Рубена Торкілдсена: «А судячи з того, що і його друзі поводяться так само, ніби підлітки, то склалося враження, що ви сказали у фільмі: суспільство дебілізується, не розвивається, а регресує. І оскільки ви показали досить позитивну героїню, то це і ваша думка. Може, герой стане нормальним у 60—70 років? Чи я не права?».

Відповідь на це запитання була несподіваною, вважаю, для всіх. І примусила мене згадати давній радянський слоган «Два світи — два дитинства», але зовсім в іншому розумінні, ніж те, яке закладалося в нього колись. А ще спало на думку, як судили тоді за паразитизм (бо поезія за працю не вважалася) поета Йосипа Бродського, якого після звільнення з колонії «емігрували» за кордон, де він став лауреатом Нобелівської премії.

«У нашого покоління більше часу, — пояснив кінорежисер Мартін Лунд, — ніж мали його в такому віці батьки, для того, щоб веселитися, бути вільними, здобувати освіту і розвиватися. Ми трохи відкладаємо народження дітей, до 30 років і пізніше. І саме тому довше можемо дуркувати, перебувати ніби в мильній бульбашці. А вийти з неї нелегко. Саме це ми хотіли показати: перехід від інфантильного стану до дорослого. Не судимо нашого героя, хороший він чи поганий. Погоджуємося, що він дещо дурний, неадекватний. Але не стверджуємо, нормально чи ненормально так поводитися у 35 років. Просто демонструємо, який він насправді в такому віці.

Наш герой не цурається праці. Але проблема в тому, що Генріку не подобається його робота, він не почувається в ній природно. Конфлікт у тому, що він ніяк не втямить: йому потрібно заробляти гроші вже на просторіше помешкання, на будинок, бо в нього народиться дитина. Сфокусувати свій погляд не на собі, а на комусь іншому, йому найважче, це для нього як виклик. Не знаю, як у вас, а в нашій країні такому все життя говорять: шукай себе, знайди себе, нічим не переймайся в цей час, ми всі проблеми за тебе розв’яжемо.

Нас тому й називають поколінням «керлінгів» — як у цьому виді спорту, коли кульці допомагають рухатися льодовим майданчиком. Так і нас батьки підштовхують і дуже опікають, коли, буває, послизнемося по життю, як на тому відполірованому льоду. Найскладніший момент — коли треба вийти з цієї ситуації, взяти на себе відповідальність і щось робити самотужки. Фільм якраз про це. Не масштабний, класичний розвиток подій, персонажів — а як герой поводиться за різних дрібних обставин».

На цьому знімку — герой стрічки «Дорога на... » росіянки Таісії Ігумєнцевої, яка змагалася у студентському конкурсі фестивалю в Каннах, а тепер у цій же номінації на «Молодості» — одна із суперниць фільму «Очерет» нашого Руслана Батицького. Фото з сайту inform24.ru

БЛІЦ-ІНТЕРВ'Ю

Можливо, двадцятирічні — серйозні й відповідальні саме через нас

Здивувавшись, що держава в Норвегії аж так дбає не лише про матеріальне благополуччя своїх громадян, а й про їхню розкіш бути собою чи шукати себе, доки не утвердяться як особистості; порадівши терпимості (не лише в цьому) і держави, і норвежців — один до одного, їхній нездатності осуджувати й таврувати повсякчас за те, що вирізняє з-поміж інших когось і щось,— вирішила дещо розпитати режисера і продюсера «Майже чоловіка» і я.

— Чи знайшли ви себе і в якому віці? Вірили, що ваш фільм визнають на такому високому рівні?

Мартін Лунд: Ми звикли до закликів нашого уряду, щоб молоді люди здобували до 30 років якомога більше знань і самоудосконалювалися, що вища освіта — це дуже важливо. Але ж хтось не хоче бути надто освіченим, воліє просто працювати, наприклад, теслею. А суспільство, оточення очікує від нього іншого. Це тисне, і важко себе розкрити за таких обставин. Ось вам і проблема.

Не можу сказати, що я знайшов себе повністю. Але принаймні зрозумів, що хочу робити кіно, коли мені було вже за 20. А от такі люди, як наш герой… Він, звісно, ще шукає себе: і це, з одного боку, може, весело, смішно, а з другого — сумно і має якийсь темний бік в тому, що він так і не розібрався в собі й досі.

Рубен Торкілдсен: Я побачив себе в кінематографі, коли мені було 23 роки, а до того навчався в університеті, так само студіював різні предмети і не міг збагнути, що мені потрібно. Я схожий на нашого героя ще й у тому, що зараз мені 32, і я теж незабаром стану батьком.

А щодо вашого запитання про наші очікування від фільму... Ми не сподівалися ні на призи, ні на те, що на нього продаватимуть багато квитків у кінотеатрах.

Робили цю бюджетну стрічку, зосереджуючись на наших ідеях у ній. Не змогли б отримати те, чого прагнули, якби замислювалися над фінансовими питаннями: як нам потім повернути ці гроші.

— Коли ви більше раділи: створюючи «Майже чоловіка» чи отримуючи нагороду за нього? Яке з цих відчуттів для вас дорожче?

М. Л.: Ми ще не так багато зробили в кінематографі, але цей фільм був для нас найбільшим задоволенням: доки писали сценарій, проходили зйомки, обговорювали з акторами всі діалоги — це тривало досить довго. Очевидно, що сам процес створення фільму для нас дорожчий, ніж його визнання.

Р. Т.: Дуже важливий момент, коли вперше дивишся фільм із глядачами. Тому Карлові Вари для нас — завжди особливе місце. Бо там уперше знайомилася з нашою картиною дуже велика аудиторія.

М. Л.: Це чесний фільм, дуже близький нам. Ми були в ньому правдивими, бо говорили про людей, яких знаємо. Можна сказати, що це стрічка вузького спрямування, комусь зрозуміла, а комусь ні. Мабуть, це добре, що хтось називає її дуже хорошою, а комусь вона не подобається. Нам цікаво спостерігати, як реагують на неї люди в різних країнах.

Р. Т.: «Майже чоловік» специфічний з вікової точки зору. Його дуже добре сприймають у нас ті, кому майже 30, бо вони впізнають ці ситуації і проблеми. А коли ми показували в Норвегії цей фільм молоді, кому до 20, то вони його не сприйняли. Говорили: якщо це моє майбутнє, то дуже сумно.

Можливо, це реакція на наше покоління: вони дуже серйозні і вже готові брати відповідальність на себе.

ПОБАЧЕННЯ

Балада про три інструменти

Дуже чекала на цей документальний фільм Крістіана Лабхарта про його нинішню співвітчизницю, а мою — колишню, всесвітньо відому швейцарську піаністку Алену Черні.

Цю загадкову жінку уявляла трохи інакше: через помилку в інформації від прес-служби фестивалю, де зазначалося: «Коли Алені було 12 років, її родина емігрувала до Європи». Це «спростувала» з екрана сама героїня кінострічки: «Мені 44 роки, 20 — уже за кордоном. У 9 років опинилася в Києві, 15 тут жила, народила дитину». На її репетиціях у консерваторії неподалік стояв візок із Софійкою: «Донька плакала під Шостаковича».

Ще такою дитиною була і майбутня Софійчина мама — Оленка Петренко із провінційного містечка Ромни на Сумщині, коли оселилася в гуртожитку столичної музичної школи імені Миколи Лисенка і «не знала, як приймати душ». Зате усвідомила, як хочеться тиші й хоч кількох сантиметрів особистого простору, коли в кімнаті з тобою мешкають ще десятеро дівчат.

Герої фільму «Апасіоната» — і два роялі та піаніно. Один — новенький, сучасний і дуже дорогий, «Ямаха», за нинішньої скрути ніколи б не з’явився в музичній школі у Ромнах, де починалася стежина у високе мистецтво юної Оленки Петренко. Якби вже знаменитою для світу Оленою Черні не подарувала вона його землякам — мандрівка цього коштовного інструмента в її супроводі й стала провідною сюжетною лінією кінострічки.

Під час тієї подорожі в Україну навідалася пані Олена і до другого роялю, що стоїть на сцені з обідраними клавішами, немов безголосий від ран звір із хащ, якими заросла Прип’ять. Подумала там: «Це місто — як церква. Мабуть, найтихіше у світі. А кожна хвилина цього роялю мовчить на згадку про когось».

А третій інструмент — уже немічне піаніно «тьоті Жанни» в Ромнах, де вчилася перших акордів ще дошкільням. Старенька вчителька згадала, як уперше побачила у своїй хаті юну ученицю: сиділа Оленка у мами на руках, а та плакала, слухаючи «Місячну сонату» у виконанні господині.

На прем’єрі «Апасіонати» я попросила маму уславленої доньки трішки розповісти про себе. І пані Світлана Петренко пригадала, як у 8 років, коли навпроти їхньої хати оселилася вчителька музики, висиджувала під її вікнами, слухаючи її гру на піаніно. «Жінка помітила мене і завела до себе. Сказала потім мамі, що я дуже здібна до музики, мені треба вчитися. А платити було нічим. Нова сусідка сама запропонувала давати уроки безкоштовно. Та через два місяці померла».

Нездійснена велика мрія пані Світлани, грати на фортепіано, втілилась у дітях: усі троє закінчили музичну школу. І в Олениній доньці: жила з онукою чотири роки в Києві, коли та навчалася в школі імені М. Лисенка. Софія закінчила консерваторію в Цюриху, прекрасно грає, мала перше місце на конкурсі у Швейцарії, нині студіює в університеті біохімію.

Колись «Соляріс» Андрія Тарковського відкрив малій Оленці Петренко безмежний космос музики Баха. «Апасіоната» Крістіана Лабхарта — про планетарну особистість Алени Черні (артистичне псевдо вигадали швейцарці, скоротивши її прізвище по чоловікові — Чернушенко). Вона зворушує, вражає і захоплює не лише пристрасною виконавською неординарністю.

Матеріал підготувала Людмила ЯНОВСЬКА, «Урядовий кур'єр»



«Молодість»: сюжети фестивальні і реальні, автор —
Рейтинг статьи: 96% из 100 возможных. Голосов всего: 7. Отзывов пользователей: 3.

Источник: www.ukurier.gov.ua

Еще новости


Юридическая Консультация в Киеве, 01001, г. Киев, ул. Хрещатик, 32 Украина
Подняться вверх, к началу страницы {lang: 'ru'}