Новые Консультации Последние консультации RSS

Консультации в Разделе Последние Консультации в Разделе RSS

Загрузка виджета поиска юриста в Вашем городе...

Юридические новости Последние новости по RSS

додати на Яндекс

Неотвеченные вопросы

Новое в Законодательстве

додати на Яндекс

Юридический форум


Конкурс!
Активно консультируете на сайте? Знаете ответы на все вопросы и готовы безвозмездно делиться с людьми своими знаниями? Получите награду — 10 000 гривен!
Подарки для консультантов
Для всех юристов, которые консультируют на сайте Advising, мы открываем магазин подарков, где каждый сможет обменять свои заработанные баллы на ценные призы!

Попіл стукає в наші серця

Попіл стукає в наші серця

ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ТА СКОРБОТИ

Села Молотків та Осники на Тернопільщині фашисти спалили дотла

Молотків, Осники… Села-сусіди, які підпорядковані у Лановецькому районі на Тернопіллі одній сільраді. Села, яким доля та історія принесли велику трагедію. Сталося це 70 років тому. Фашисти спалили ці населені пункти, заживо згоріли, були розстріляні, закатовані 804 жителі. Вони, як сказав колись тернопільський поет Борис Демків, згоріли, щоб війна у Лету канула навіки.

Кричать з вогню і мати, і дитина

До Молоткова я приїхав у велике свято Воскресіння Христового. Чесно кажучи, на цей факт відрядження звернув увагу, вже йдучи сільськими вулицями. Але є в цьому теж певний символ. Село витерпіло свою Голгофу й зуміло воскреснути, відродитися з попелу, згарища й руїн, щоб творити власний подальший дієпис.

… На календарі було 29 квітня 1943 року. Молотківці вже відсвяткували Великдень і готувалися до Провідної неділі, щоб ушанувати пам’ять своїх померлих родичів і близьких. Був четвер. Весна кликала селян у поле сіяти, садити картоплю. Дехто з них вирішив спозаранку вийти на ниву чи вигнати пасти худобу. Сім’я Кравчуків (мати й троє дітей) теж була у таких клопотах. Їхня хата стояла тоді на краю села. Мати наказала тринадцятирічній доньці Наталці одягнутися та погнати корову на пасовище. Дівчина зібралася, але погляд її враз сковзнув на город, за яким був глибокий рів. Звідти вилазили фашисти. Вони довгою лінією йшли на село. Наталка мерщій побігла розповісти про це матері та братам. Спочатку стала ховатися у найближчих черемхових заростях. Дедалі більше наростали крики, лементи, постріли, доносився запах паленого, здіймався вгору вогонь, що знищував хати. Старший брат подався у глибину Молоткова, аби дізнатися, що коїться. Наталка за певний час, шукаючи нового сховку, опиниться на пасіці. Тут вона побачить свого двадцятирічного брата Дмитра. Але не забаряться карателі. Хлопець ухопить сестричку й заштовхає її у хату, ∂анок якої вже палав. Усередині оселі її забере якась жінка, накаже мовчати та заховатися за шафу. Через вікно дівчина побачить жахливу картину: німець на коні хоче спіймати її брата, юнак, звісно, старається втекти. Якась мить — і пролунав постріл, Дмитро навічно впав.

Наталці, як і її середульшому братові, судилося вижити. Вона вийшла заміж і стала Наталією Мельничук. Уже 70 років ятрить її серце ця квітнева трагедія.

Зі спогадами багатьох інших очевидців можна ознайомитися і в меморіальному комплексі-музеї «Молотківська трагедія». Колишній вчитель історії місцевої школи Іван Мельничук кількадесят років тому взявся збирати матеріали про спалення рідного села, речі, записував разом з учнями спомини тих, хто зумів дивом вирватися з фашистських смертельних лабет. Згодом створив шкільну кімнату-музей. Відтак для неї виділили приміщення в сільській раді. До 40-річчя Перемоги урочисто відкрили меморіальний комплекс-музей. Нині його очолює Оксана Борух. Разом з нею, сільським головою Людмилою Гергель і головою райдержадміністрації Віктором Морозюком проходимо дорогою пам’яті.

Колись у Молоткові було три кузні. До коваля Талалая односельці завжди зверталися зі своїми господарськими потребами. Фашисти ж 29 квітня 1943 року обрали його кузню для великого злочину проти людей. Неподалік неї вони зігнали селян і з їхнього гурту вибрали 16 чоловіків. Відтак повели їх до кузні, двері зачинили й споруду облили бензином. Ні в чому невинні мирні жителі заживо згоріли на очах у своїх односельчан. Хто з родичів хотів допомогти стражденним, одразу того наздоганяла куля.

Нині на місці цієї жахливої події стоїть символічний димар з 16 прізвищами, а поряд — ковадло. Пам’ятних знаків у меморіальному комплексі є кілька, вони розміщені у різних місцях музейної двогектарної території. Оксана Борух каже, що екскурсія тут триває майже півтори години. Кожен пам’ятник, кожен об’єкт — це символ. Висока бетонна стіна умовно позначає оточений зусібіч карателями Молотків. Біля скульптури Скорботної Матері стоїть сухий дубок — обвуглений «Свідок трагедії». Повз проходить «Вулиця спаленого села». Одинадцять символічних згарищ, де залишилися хіба фундамент, одвірки й поріг. Сам поріг має вигляд радше домовини, над якою схилився кущ калини, червоні кетяги її теж нагадують про невинно пролиту кров молотківчан.

1943 року в Молоткові налічували 395 дворів, фашистський вогонь не пошкодив лише чотири хати, цілими також залишилися школа та церква. Трагедія забрала життя 617 мирних жителів, у тому числі 92 дітей. 551 їхнє прізвище викарбували на «Стіні пам’яті», що стала однією з частин будівлі самого музею. Варто зазначити, що музейне приміщення спорудили у вигляді братської могили, над якою здіймаються вгору три пілони, які означають знищену сім’ю — батька, матір і дитину.

Весь трагізм квітневого дня 1943-го, великий біль, розпука й смуток душі постають з музейної експозиції. Читаю спогади. Дізнаюся, скажімо, що Анастасія Вараниця втратила тоді найрідніших: батьків, чоловіка, діточок, самій же якось вдалося вижити. Коли стала шукати синочка й донечку, на купі попелу побачила лише клаптик сорочки з ∂удзиком, який нещодавно пришивала. Збагнула: це прах її діток, зібрала попіл у фартушок і занесла на цвинтар та поховала. Для Харитона Кравчука кладовищем слугував сам … музей. Тут в експозиції виставлені світлини його 9- та 11-річного синів. Зі своїми Іванком і Харитоном батько втікав від фашистських куль, але ворог помітив їх і вистрілив у спину. Втрьох упали. Старший Харитон встиг навіть прикрити хлопчиків своїм тілом. Коли отямився, дізнався, що сини загинули, більше того, ще й згоріли. Де їхній прах, так і не знав, тож приходив до музею, довго завжди стояв перед фотографіями синів, плакав і мовив: «Тут могила моїх Іванка та Харитона».

Діораму в музеї художник С. Нечай створив на основі спогадів очевидців. Ось до жінки з немовлям на руках жене оскаженілий фашист. Що станеться — годі й думати. Це була Параска Бобошко, і до грудей своїх вона тулила двомісячного синочка. За якусь мить нелюд наколе на багнет її кровиночку та тіло кине у криницю, відтак зарегоче несамовито й вистрілить у матір. Кажуть, коли Параску знайшли після цього страшного дня, її пишні колись чорні коси були сивими-сивими.

Зображений на діорамі й фашист на білому коні. Ім’я його прототипа також відоме. Це Галько (Галерій) Брандт, місцевий житель, з польських осадників. Одне з припущень, що це саме він привів каральний загін до села. Можливо, хотів помститися за свою сім’ю, яку місяць-півтора перед цим знищили як фашистських пособників.

Ніна Баб’юк пережила Осниківську трагедію. Фото автора

Осниківська печаль

А от версій, чому трагічну долю Молоткова в листопаді того ж року повторили Осники, взагалі немає. Ніні Баб’юк тоді було чотирнадцять років. На все життя закарбувався в її пам’яті той страшний осінній ранок, коли селян вороги зігнали коло храму. Каже, люди навіть не відчували страшної біди, гадали, що гітлерівці просто пожурять за нелояльність до їхньої влади. Щоправда, загарбники ураз роздумали робити свою чорну справу коло церкви. Погнали селян на вигін. Жінкам наказали відійти від чоловіків і подбати радше про худобу. Все чоловіче населення Осник вишикували в одну шеренгу. Пролунали автоматні черги. Кому куля не забрала життя одразу, добивали згодом з пістолета.

Ніна Онуфріївна сховок від ворожих куль знайшла в полі у глибокій борозні, її мати з двома доньками переховувалися в рові на місцевому цвинтарі. Братові вдалося втекти ще до фашистської облави. Батько, інвалід Першої світової війни, перебував тоді в сусідньому селі у млині. Щойно почувши про трагедію в рідних Осниках, подався додому зі словами: «Не можу я, каліка, жити, коли моя сім’я гине». Мав усього 45 років. Але Бог зберіг того страшного дня не лише його родину, а й обійстя. Згоріла тільки клуня. У ній, власне, гітлерівці спалили вбитих осниківських чоловіків, серед них і Онуфрія Зиска.

Відтак окупанти стали запалювати сільські будинки. Хати були переважно під стріхою, тож одразу спалахували. Багато хто вирішив у власних льохах знайти собі сховок від смерті. Та, на жаль, дим, полум’я забрали в них життя. Навіть цілі родини пішли у вічність. 187 осниківчан стали жертвами фашистської страшної розправи. Згоріла й місцева церква, не зазнала вогню хіба капличка. П’ять осель лише залишилися цілими, в тому числі й Ніни Баб’юк.

Діораму в музеї створено на основі спогадів очевидців

Дах, що заливає пам’ять



Попіл стукає в наші серця, автор —
Рейтинг статьи: 95% из 100 возможных. Голосов всего: 5. Отзывов пользователей: 1.

Источник: www.ukurier.gov.ua

Еще новости


Юридическая Консультация в Киеве, 01001, г. Киев, ул. Хрещатик, 32 Украина
Подняться вверх, к началу страницы