Новые Консультации Последние консультации RSS

Консультации в Разделе Последние Консультации в Разделе RSS

Загрузка виджета поиска юриста в Вашем городе...

Юридические новости Последние новости по RSS

додати на Яндекс

Неотвеченные вопросы

Новое в Законодательстве

додати на Яндекс

Юридический форум


Конкурс!
Активно консультируете на сайте? Знаете ответы на все вопросы и готовы безвозмездно делиться с людьми своими знаниями? Получите награду — 10 000 гривен!
Подарки для консультантов
Для всех юристов, которые консультируют на сайте Advising, мы открываем магазин подарков, где каждый сможет обменять свои заработанные баллы на ценные призы!

Ярослав ЖИЛКІН: «Наслідки діяльності «чорних археологів» катастрофічні для історії»

Ярослав ЖИЛКІН: «Наслідки діяльності «чорних археологів» катастрофічні для історії»

Голова Всеукраїнського громадського об’єднання пошукових організацій «Союз «Народна пам’ять» Ярослав ЖИЛКІН

Про це треба писати без прив’язки до конкретних дат — чи то початку Великої Вітчизняної, чи то гучних провальних або переможних операцій Червоної Армії, навіть звільнення України від фашистських загарбників. Повага до наших загиблих виявляється не лише покладанням квітів до монументів і братських могил у дні державних свят. Є ще інший бік, настільки ж страшний, як і втаємничений, але від того не менш почесний і святий. Наш співрозмовник, який, до всього, є відповідальним секретарем Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій, знає про це не з чужих слів.

— Пане Ярославе, з чого починається процес пошуку, як організовуються пошукові експедиції?

— Копітка робота в архівах — ось основа основ. Нині є відкрита база даних з упорядкованими у цифровому форматі документами, їх кілька десятків мільйонів: які частини звільняли ту чи іншу місцевість, коли проходили бої тощо. Вивчення документів супроводжується спілкуванням з місцевими краєзнавцями, літніми людьми, які або були свідками подій, або пам’ятають розповіді батьків. Є списки втрат, карти військових санітарних захоронень, особливо в період звільнення. Звірка, вивірка даних, прив’язка до місцевості, тобто порівняння імен на могилах чи монументах і реальних списків втрат конкретних підрозділів. Скажімо, певний підрозділ воював там-то й тоді-то, втратив стільки-то. А на плитах братських могил імен значно менше, більше невідомих. Ось тут і доводиться вивіряти кожне прізвище.

Етапи роботи такі: архів, пошук на полі, зіставлення, порівняння даних, вивчення другорядних ознак на кшталт підписів на побутових речах. Одне слово, аналіз інформації і комплексне дослідження. За умови такого підходу відсоток встановлення імен можна довести до 20, а в окремих випадках ще вище. А не так, як це було донедавна, — на сто знайдених лише один ідентифікований. І то особу там встановлювали не в архівах, а за капсулами, медалями. Інші ознаки — підписані казанки, табакерки, ремені тощо, — хоч і важливі, але не стовідсоткові ідентифікатори: ними мінялися, вони були трофейні або від загиблого товариша. Але пазлом у загальній картині вони таки є.

Наголошую, що пошуковці працюють над увічненням пам’яті, поверненням імен загиблих бійців. Якщо ж твоя мета «нарити кісток» і набрати якомога більше заліза, — тоді наші цілі не збігаються.

Зовсім інша річ, коли рештки чи інші сліди війни виявляють у ході будівництва чи сільгоспробіт. Тоді немає часу на бюрократичні процедури. Треба просто зафіксувати, що і як, зібрати максимум інформації, а потім зіставляти з архівами. Можна повідомити у військкомат, але там давно не займаються реєстрацією таких речей, тому й допомога — це тільки розуміння окремих керівників, а системи, на жаль, немає. Допомагає переважно місцева влада, якій знахідки та останки передають на збереження (депонування). Лише після того йде підготовка до перепоховання з воїнськими та християнськими почестями.

Вони не зникли безслідно

— Що важче і складніше: здійснити експедицію чи потім ідентифікувати за приналежністю до військових з’єднань зразки техніки, рештки бійців, повернути їхні імена?

— На жаль, свого часу ще радянська влада, попри гасла на кшталт «Ніхто не забутий, ніщо не забуте», не виявляла належної уваги до загиблих. Через спричинену панікою плутанину, оточення, швидке просування фронтів і величезну кількість людських і архівних втрат. Я можу сміливо заявити, що досі не встановлено точної кількості жертв війни — правда коливається в межах плюс-мінус десять мільйонів. Як наслідок, величезна кількість українських родин мають на руках повідомлення зі скупими рядками: «Ваш син чи батько зник безвісти». Але ж це не коректне формулювання. До цієї категорії вони потрапили в хаосі війни. Вони не зникли безслідно, бо ж не випарувалися, а в більшості випадків загинули.

На зорі пошукового руху, а це було в 1960-х роках, ентузіасти бачили невідповідність реалій парадним реляціям: людські рештки лежали практично на поверхні незібраними, їх були тисячі й тисячі. Вторинне поховання часто робили селяни, бо їм треба було обробляти землю. Вони стягували їх без розбору — і німців, і наших — у великі братські могили. На цьому тлі й зародився пошуковий рух завдяки людям із небайдужими серцями, які не хочуть миритися з ганебним ставленням до пам’яті загиблих. Але попередній хаос став великою перешкодою для ідентифікації останків бійців.

Робота пошуковців-ентузіастів неабияк зацікавила і Прем’єр-міністра Миколу Азарова. Фото Oлега МAРКЕВИЧA

— Що відкривається перед поглядом пошуковців у процесі роботи?

— Відчуття не передати словами, вони переповнюють єство. Ми знімаємо шари землі класичними методами археології і чітко документуємо побачене. Перед тобою відкриваються жахливі картини: у бліндажі заряджений і поставлений у куток автомат, складені чи розкидані боєприпаси, скручені рештки тіл, стріляні гільзи… Одразу розумієш, за яких обставин загинули ці люди, можеш визначити характер бою — затяжний чи швидкоплинний. Коли бачиш увесь пронизаний осколками окоп, з жахом уявляєш, що ж за пекло там було, через що ці люди пройшли. Ось кулеметник, навколо купа гільз — відстрілювався до останнього. Ось фігура, з якої видно, що жодного пострілу боєць зробити не встиг…

За речами визначається й характер побуту: солома у чоботах — бійці потерпали від вологості й холоду. Ключі від дому — солдат вірив, що, взявши їх із собою на війну, обов’язково повернеться додому. Насправді ж предмети-ідентифікатори трапляються нечасто у радянських бійців, побут яких був відверто небагатим. На відміну від німців, які вже тоді мали, скажімо, звичні нам креми для гоління чи обмороження.

Наприкінці року готуємо звіти, де вказано про кожного знайденого бійця, описуємо характер бою, його обставини — документуються найменші дрібниці. Німі свідки минулого не вміють брехати. Це робиться тому, що після пошуковця читати й досліджувати буде нічого, ти все вилучив із землі. Втім, як і після «чорних археологів». Тільки ось наслідки від їхньої діяльності катастрофічні.

Трапляється й так, що наші висновки, засновані на фактах, не підтверджують спогадів і мемуарів воєначальників. Там, де, за їхніми словами, проходили великі битви, їх не було. А локальні бої, про які ніхто й не згадував, виявлялися страшенним Молохом. Ми нікого не захищаємо, просто оперуємо реальними даними, фіксуючи історичні події. Нам є чим поділитися з істориками й дослідниками Великої Вітчизняної. Хоч масштабу тих трагедій сучасники вже не усвідомлять, але зробити свій внесок у спробу всеохоплюючого аналізу ми цілком здатні.

— Яка подальша доля знайдених речей, документів? Чого більше трапляється на місцях розкопок?

— Вцілілу техніку знайти складно, це можуть бути її фрагменти. Частини літака, двигун (добре, коли зберігся серійний номер), рештки документів пілотів чи танкістів… Архіви зосереджено в Росії, тож співпрацюємо з тамтешніми колегами. Частіше, хоч і не так швидко, борт і льотчика вдається ідентифікувати.

Вирушаючи на місця боїв, достеменно не знаєш, кого і що знайдеш. Скажімо, тут бився певний підрозділ з певними частинами Вермахту, на чиєму боці воювали і угорці з румунами, італійці укупі з колабораціоністами. Є Німецький народний союз, який за міждержавною угодою здійснює комплекс пошукових робіт своїх громадян. Але вони переважно працюють на місцях старих кладовищ, яких на нашій землі було чимало. Після звільнення України ознаки їх зникли, але ж самі кладовища лишилися. Знайдені там рештки переносять на укрупнені облаштовані кладовища. На місцях боїв вони не працюють, тож ми віддаємо їм знайдене. Це нормально і в межах людської моралі.

За чинним законодавством, усе знайдене на місцях боїв має передаватися до національних історичних музеїв. Залишиш собі — порушиш закон. Інша річ, що музеям не треба, приміром, півсотні ржавих касок чи сто гільз від однієї гармати. Але пред’явити ми зобов’язані все, а справа музею — взяти чи ні. Тоді цією власністю держави ми можемо розпоряджатися інакше, бо музеїв у школах, училищах, селах у нас вдосталь, і їм потрібно те, що може не становити інтересу для великих зібрань.

Коли вдруге вбивають…

— На чиєму боці кількісна перевага в роботі за роки незалежності: офіційних археологів, членів недержавних пошукових об’єднань чи так званих «чорних археологів»?

— Перевага, безумовно, на боці нелегалів. Вони не обтяжують себе дозволами. Навпаки, ходять з гордовито піднятою головою, навіть заводять зв’язки з місцевою владою, вибивають незаконні «локальні» дозволи, користуючись тотальною юридичною необізнаністю й елементарною некомпетентністю в сільських і селищних радах. Це в кращому разі. У гіршому й поширенішому — металошукач до рук, що стало нині майже хобі, і копають по лісах і важкодоступних районах. Але ж вони не усвідомлюють масштабу завданої шкоди. Мовляв, там все одно лежать кістяки. Що я зробив, взяв лише потрібне? Насправді ти взяв у людини якийсь ідентифікатор. Як потім відновити її ім’я, коли з неї забрано все залізо? Пошуковці потім цього місця вже ніколи не знайдуть! Щороку ми збираємо сотні розкиданих фрагментів кістяків, і вже неможливо встановити навіть кількість полеглих, не кажучи про імена, приналежність до військової частини чи навіть армії. Таким чином, людей вбивають удруге й назавжди! Дивно, але найбільшими мародерами є місцеві жителі, мисливці за металоломом.

— Чи є дієві методи впливу на них?

— Обмежень для архівного пошуку нині немає, цим може займатися кожен — збирати свідчення чи інформацію. Просто ж узяти лопату, вийти в поле й проводити пошуково-земляні роботи — для цього треба мати статус громадської організації або спеціалізованого підприємства з відповідно прописаними у статуті пунктами.

Хто бачить невідомих з лопатами, металошукачами, у камуфляжі на полі? Фермери, селяни, хто працює на землі, бо з високих кабінетів цього не видно. Плюс правова грамотність відповідальних працівників на місцях — зазвичай нижньої ланки виконавчої влади. Боротися слід саме на цьому рівні. Вони ж вірять якимсь невідомим документам, красивим словам, грошам. А страждають наша історія і пам’ять про загиблих на тій страшній війні.

Юрій МЕДУНИЦЯ, «Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»



Ярослав ЖИЛКІН: «Наслідки діяльності «чорних археологів» ..., автор —
Рейтинг статьи: 97% из 100 возможных. Голосов всего: 1. Отзывов пользователей: 1.

Источник: www.ukurier.gov.ua

Еще новости


Юридическая Консультация в Киеве, 01001, г. Киев, ул. Хрещатик, 32 Украина
Подняться вверх, к началу страницы